З любов’ю так не можна

Автор:   ‡   Дата: 15 січня 2015   ‡   Рубрика: Репертуар   ‡  

Украдене щастяЧи здивувалися б ви… вкраденому щастю? Ось, мовляв, гляньте, що маю, – було чуже, стало моє. Велике, яскраве, тепле… Живи й блаженствуй!

Однак нині багато хто хвалиться краденим. І вважає, що щасливий… Насправді ж таким не може стати ані злодій, ані скривджений. Закон природи, Божий закон.

Грубий вузол людських бажань, як би хтось не хотів їх назвати пошуком щастя, художники слова прагнули зобразити, відколи народилися. Великим же вдалося гранично відверто поставити всіх нас перед фактом – не кради, бо все одно воздасться. А ми не чуємо. Адже все рідше читаємо класиків, до театрів, де до неї повертаються, не ходимо. Даремно. Бо ось так завітаєш на „Украдене щастя” за Іваном Франком у прочитанні молодих наших сучасників – і будеш здивований. Бо чогось у тебе, здавалося б, загартованого не тільки людськими підлістю, зрадами, а й навіть непоправними втратами, не раз забринить сльоза і защемить серце від чужої (давньої) драми.

 

Отже, в театрі ім. П.К. Саксаганського відбулася довгоочікувана прем’єра вистави «Украдене щастя».

Історію ж бо ми всі знаємо – того трагічного (важко сказати любовного) трикутника. Двох закоханих підступно розлучають: його відсилають світ за очі в надії, що згине, її силоміць віддають за нелюба. Але доля-злодійка „виправляє” помилку, зводить їх знову. Аби кожен з них зміг повернути вкрадене щастя? А оце вже дуже сумнівно. Однак іспит мусять пройти. І не тільки Ганна та Михайло. Очевидно, що найбільше випробування має випасти третьому – слабкому, м’якохарактерному, доброму сіромасі Миколі. Вони не справляться (ми ж пам’ятаєм текст). Але як їхні намагання втілили актори нашого театру, спостерігати, співпереживати дуже цікаво.

Чи не найважчою у п’єсі, на нашу думку, є роль Ганни. Актриса мусить бути переконливою і як дружина Миколи, покірна плакальниця, котра змирилася з осоружним заміжжям та жаліє бідолагу чоловіка, і як вивільнена з пут, розкута в коханні до свого єдиного Михайла молода жінка. А перехід з одного стану в інший має бути зіграний просто філігранно. Здається, Ірина Стасенко, вона ж Ганна, всім серцем відчуває оту космічну боротьбу, що мусить вирувати в душі її героїні. Під час першої зустрічі з Михайлом Ганна ніби виплескує з себе все, що наболіло. Та так, що глядач стискається від її розпачу.

А от далі… Нам важко повірити в можливість аж такого Ганниного перевтілення з терпеливої та лагідної в жорстоку безсоромницю. Хоча… В неї добрий „учитель”, її Михайлик! Такий собі ображений цинік. Хтозна, про яку він любов говорить, цей наділений владою мундира жандарм. В Олексія Головача його герой вийшов аж ніяк не полум’яно закоханим (так тряс при зустрічі за плечі об’єкт свого обожнювання, що мало душу з неї нещасної не витряс). А як дізнався, що Микола, повернувшись із-під арешту та зрозумівши, що дружина зрадила, її не бив і навіть не дорікав Ганні, залишився просто розчарований. За своє вкрадене щастя Михайло хотів звичайної помсти, байдуже, що підручним засобом для неї виявилася колишня кохана.

Але з любов’ю так не можна! Ні з чиєю! Нагле намагання повернути те, що не повертається, може вбити. Як правило – вбиває. Першим, кого зачіпає стріла ненависті, стає, звісно, Микола (Максим Цедзінський). Кажемо браво  актору за високу силу духу та майстерність, за душу його героя, котра постійно кровоточить, та попри все прагне добра. І оте „не забудь мене, Ганно”, коли суперник підступно одягає на нього кайданки; і ота чистота, що не пускає його до хати, де милуються жінка з коханцем; і залишки віри в голосі, коли просить Ганну хоча б на людях з Михайлом не показуватись; і безнадійне „поминки по самім собі” – все це треба не просто зіграти, актор мусить цим перехворіти, інакше нас не зачепить. Максимові вдалося зачепити. Глядачі не тільки вірять, що гіршої муки за таку волю нема, вони ладні рятувати Миколу з того пекла!

Окремо слід сказати про героїв другого плану – всіляких там кумів-сусідів. Це про них кажуть, що з такими друзями й ворогів не треба, – майстерно „вклали” сокиру до рук Миколи!

…То ось чому являлись Ганні ті моторошні фігури в білому. Вдруге вони прийшли, аби забрати її Михайла (цікава знахідка режисера Миколи Яремківа). А ось простір, обмежений стінами хати, де відбуваються дії, постійно тисне. Так і хочеться вивільнити й без того обікрадених долею героїв хоча б із затісних декорацій. А втім, можливо, такий крихітний світ мусив нам ще раз продемонструвати убогість життя, в якому відсутнє щастя…

Валентина Храбуст

«Громадська думка»


До сторінки залишено 2 відг.

Двічі дивилася “Украдене щастя”. Гарний задум режисера Миколи Яремківа, втілений талановитими акторами, яких я дуже люблю. Ви найкращі!!! Здоров’я всім вам, творчого натхнення, вдячного глядача!

Дуже сподобалачь вистава, тільки хатинка заважала в якій всі були закриті. Максим Цедзинський дуже талановитий актор, але мені більше сподобався Олександр Самойленко ))) він просто шикарний! Я його люблю!!! Особливо в “Простій історії” та “Історії коня”.


Залишити відгук