Обіцянка – цяцянка, а дурневі радість радість

Автор:   ‡   Дата: 14 листопада 2015   ‡   Рубрика: Огляди та Інтерв’ю   ‡  

Сто тисячСпасибі Стасенкові – полегшало. От після перегляду його постановки посивілої класики, „Ста тисяч” Карпенка-Карого, й полегшало. По-перше, тому, що навіть манірна „продвінутая модніца” не скривить носика, якимось дивом потрапивши на цю виставу: таке сучасне звучання матеріалу захопить її бодай уже суперстилізацією костюмів. Це щонайменше. А по-друге (хоча, мабуть, таки це найголовніше), чергова прем’єра, в якій була зроблена ставка на українське, вкотре підтвердила – даремно деякі наші земляки досі страждають комплексом меншовартості. Даремно соромляться причетності до народу, який і раніше мав, і зараз не розгубив здатності народжувати геніїв, в якого такі скарби (в цьому контексті – творчі) лежать в очікуванні того, що прозріють всі, оцінять і візьмуть в користування. Може, аж тоді не ми будемо пнутися до того чи того сусіда, а він вважатиме за честь до нас дорости!

Ну, та хай собі будуть здорові ті землячки. Ми сьогодні поговорим про прем’єру, подаровану глядачам В’ячеславом Стасенком у співавторстві із класиком і чудовим акторським ансамблем саксаганців. Здавалося б, що нового можна відшукати у відомій і давно розібраній на цитати п’єсі видатного корифея українського театру Івана Карповича Тобілевича? Комедія вона і є комедія… Але в тому й переваги класичних творів – об’єкти їхнього сміху не старіють і не зникають. Просто режисер, доторкнувшись до них, наповнює їх акустикою свого часу, власного бачення. Так сталося й зі „Ста тисячами”.

Перед початком вистави серед глядачів ви не зможете не помітити Невідомого (Антон Пилипейченко) – чоловіка в червоному, котрий тягає за собою на мотузочці гаманця. Він потім ще не раз з’явиться на сцені, втілюючи собою нечистого, ласого на чужі чвари, бійки і нечесні оборудки. А ними, як відомо, вщерть наповнена вистава. Адже саме думка про сумнівні сто тисяч, як іржа, гризе Герасима Никодимовича Калитку. Йому, бач, бідолашному „не хватає копиталу”, аби прикупити ще якусь сотню десятин. Хоча й без них навколо чия земля? Правильно – Калитчина. Та Калиткам завжди „не хватає” того, що вже нажили „непосильним трудом”. Їм би без кінця „загрібати в свої руки”. Тут мимоволі підеш на брудну оборудку не те що з „жидом” – із самим дияволом. І чхати на совість чи інших людей. До них Калитки традиційно ставляться як до дурнів, яким і обіцянки – радість…

Сам же Герасим Никодимович через невтримну жагу до накопичення багатств перетворився на огидну пародію чоловіка. Він живе не тим, що до душі, а тим, що „до кишені”. Ми сміємося над його скупістю, яка межує з аномалією. Домашні для нього перетворилися у великі масні губи, які тільки те й роблять, що плямкають. Дружині Парасці (Надія Теслюк) він відмовляє виділити транспорт до церкви, бо „то ти – а то коняка. Ти собі робиш, а коняка тобі”. За його логікою, мабуть, саме коняка має запрягти Параску, а не навпаки. Ми сміємося, коли син Роман (Сергій Литвиненко) переказує, як сімейство Калитки півдня билося на доччиному весіллі зі стороною зятя, аби тільки не дати йому за нею 5 тисяч приданого. І хтозна скільки товкли б один одному пики, аби не радісний фінал: „А тут, слава Богу, батькові 2 зуби вибили”. На тому й покінчили.

Ми взагалі багато над чим щиро сміємося в залі, коли переглядаємо виставу. І перезираємося, усвідомлюючи, як дістали вони нас усіх, ці Калитки, котрим усе і всього мало. Правда, нинішні і дружин та чад своїх не ображають. Якщо й економлять на чомусь, то точно не на їхньому утриманні.

Хай там як, а заслужений артист України Іван Калініченко, безпомилково обраний на роль Калитки, гарний нам і в такій іпостасі. Його навіть шкода, коли, запустивши п’ятірню до мішка з купленими фальшивими грошима, він дістає звідти нарізані білі папірці. І з відчаю кидається до мотузки.

Віртуозним був Микола Головчак в образі Гершка, хитрого і витонченого ділка з манерами одеського бізнесмена, який вживає „смачні” класичні фрази. Типу „Герасим Никодимович, вы говорите обидно” або „Я хочу видеть мысль в твоих глазах”…

Потішив також Святослав Фехтел невмирущим оптимізмом свого копача Бонавентури. А Зоя Полубєдова (наймичка) запам’яталася позитивною, якоюсь аж сонячною, енергетикою. Як і Надія Теслюк, котра була вельми органічною у прагненні придушити свого Калитку. Динамічним і зворушливим водночас видався Роман у виконанні Сергія Литвиненка.

Стовідсоткове потрапляння в роль і в заслуженого артиста України Віктора Надем’-янова. Він зіграв Калитчиного кума Савку, якому конче треба позичити десь певну суму. „Без душі, напевно, легше жити, ніж без грошей”, – каже Савка, чим неабияк тішить нечистого, який лукаво посміхається, почувши такі слова. Він робить так завжди, коли люди добровільно перетворюються на рабів. Чи то купюр, чи то власників мішків із ними.

Валентина Храбуст “Громадська думка”



Залишити відгук