Неда Неждана

Автор:   ‡   Дата: 12 травня 2009   ‡   Рубрика: Огляди та Інтерв’ю   ‡  

Неда Неждана Українська драматургія, починаючи із здобуття країною незалежності, переживає непрості часи. Хоча б тому, що у нашій державі не існує навіть професії «драматург». Тому стосунки людей, які пишуть п’єси, з театрами, які їх ставлять, складні апріорі.

Інша, не менш вагома, причина незатребуваності сучасної української драматургії, спричинена передусім тим, що мало хто знає про твори, що їх пишуть сучасні українські драматурги. Власне, розв’язанням проблем української драматургії всерйоз має намір зайнятися Конфедерація українських драматургів, яку очолює Неда Неждана.

Як розповіла вона в інтерв’ю кореспонденту Західної інформаційної корпорації, у найближчих планах Конфедерації – узаконити професію драматурга, сприяти розвитку вітчизняної драматургії, впровадивши мінімальні квоти на національну продукцію у театрах, а також всіляко популяризувати українську драму, створивши для цього спеціальний центр.

– Як драматург і укладач антології української драматургії, як Ви бачите співпрацю з театрами?

– Що стосується п’єс, котрі склали антологію «Страйк ілюзій», що вийшла нещодавно і яку ми презентували у Львові, то це переважно новий матеріал. Це була одна з умов відбору творів до книги. Дві п’єси вже поставлено – це Лариси Паріс і Олега Миколайчука. Окрім того, твори цих авторів перекладені польською, російською, англійською, білоруською мовами. Характерно, що ними цікавляться переважно молоді театри, студії. Думаю, це добра прикмета, яка означає, що сучасна українська драма буде цікавою і у майбутньому, бо саме молодь визначатиме завтрашній день театру.

– З львівськими режисерами плануєте якісь проекти?

– Львівський національний театр ім. Марії Заньковецької подав на президентський грант мою п’єсу «Химерна Мессаліна», також у їхніх планах «Оноре де Бальзак» – це моя спільна п’єса з Олегом Миколайчиком. Але коли це усе буде реалізовано, сказати не можу.

– Часто режисери цікавляться Вашими творами?

– У мене є постановки в Москві, Єкатеринбурзі, Нью-Йорку. Також брала участь у проекті «Нова європейська драма» в Познані. Одна моя п’єса була включена в європейський каталог нових п’єс. Але все впирається в гарні переклади. Щоб мати добрий англійський чи французький переклад тієї чи іншої п’єси, потрібна програма державної підтримки, яка існує у багатьох європейських країнах. Останні переклади українських п’єс, зокрема, російською та польською мовами, вийшли виключно завдяки зацікавленню цих сторін.

– Розкажіть детальніше про проекти, над якими зараз працює Конфедерація українських драматургів?

– Власне, Конфедерація українських драматургів – це створена майже два роки тому громадська організація, яка вирішує різноманітні питання, пов’язані з фахом драматурга в Україні. А проблем у цій галузі надзвичайно багато. Радянська структура розвитку і функціонування вітчизняної драматургії свого часу була зруйнована, а нової, яка існує в європейських країнах, створено не було. Тобто, не існує нічого, починаючи від освіти, центрів, конкурсів, грантів, які є в інших країнах. А сучасна драма не може конкурувати з класикою, тому в багатьох країнах існують певні програми підтримки національної драми. Я сподіваюся, що з новою владою ситуація зміниться на краще і в нас.

Перш за все ми хочемо легалізувати саму професію драматурга, внести її в реєстр професій, а відтак, і в штатний розклад театрів, як це робиться у західних країнах. Адже зараз, коли драматург співпрацює з різними українськими театрами, вони мусять вигадувати різні форми, щоб якось оформити цю співпрацю. Друге наше завдання – відкриття факультету драматургії у Київському національному університеті ім. Карпенка-Карого.

– Чому факультет не відкрили торік, як планували спершу?

– Коли раніше професії режисера, театрознавця, актора — були окремими спеціальностями, то тепер усі вони – об’єднані в одну спеціалізацію: кіно чи театральне мистецтво. І коли у спеціалізацію «кіномистецтво» входить професія сценариста, то у «театральне мистецтво» професія драматурга не входить. Тому для того, щоб внести туди драматургію, спеціальність «театральне мистецтво» потрібно переліцензовувати взагалі. Спершу ми хотіли зробити драматургію додатковою спеціальністю при театрознавстві, але не отримали на це дозволу попри те, що ініціатором цього проекту був керівник акторського курсу університету ім. Карпенка-Карого Олег Шаварський. Він був готовий віддати місця на своєму курсі і хотів зробити курс, розрахований на те, щоб актори і режисери робили спільні проекти. Сподіваюся, що наступного року чи через рік це буде реалізовано.

Що ж до інших планів, то зараз зі своїми колегами «пробиваємо» програму розвитку української драматургії, тому що у нас зараз нема жодної концепції розвитку драматургії як професії. Зокрема, пропонуємо введення квоти на національний продукт у цій галузі. Бо коли у теле-, радіопросторі є квоти на національний продукт, то в театрі їх не існує.

Ще один проект – створення в Україні Центру сучасної драматургії, який би займався виданням книг, сценічними показами, театральними постановками. Такі центри існують у багатьох країнах світу, скажімо, в Росії є кілька таких закладів. А у нас – жодного. Наступне, це конкурси, адже зараз у нашій країні нема жодного драматургічного конкурсу. Єдине, що відбувалося за останній час, – це мистецьке бієналє, яке нещодавно проводив Сергій Проскурняк і у котрому серед іншого ввели номінацію «драматургія». Я, до речі, отримала там першу премію. Але повноцінного драматургічного конкурсу в Україні не існує.

– Зараз фахівці говорять, що українська драматургія почала відроджуватися. Виходить, що вона відроджується мало не з попелу?

– В радянські часи були претензії до ідеологічного рівня драматургії, але вона мала професійні якості. Після незалежності драматургію почали відкидати незалежно від того, ідеологічна вона чи ні. Звичайно, для професійності потрібно, щоб твори людини ставили, адже досвід набувається в роботі. Тому важливо, щоб режисери працювали з драматургами, бо як театр втрачає без цього, так і драматургія. Але загалом я не думаю, що та вітчизняна драматургія, яку ми маємо зараз, є непрофесійною. Хороших постановок не так вже й багато, але вони є. Ще один цікавий нюанс – драматургія стала вільною. Оскільки комерційна зацікавленість людей, які пишуть п’єси, доволі відносна, а ідеологічної просто не існує, драматурги є вільні у своєму виборі, у своїй фантазії. Вони не зв’язані шорами і в цьому йдуть на крок попереду від театру, бо він не має цієї свободи.

– На Вашу думку, українська драматургія є цікавою і конкурентною?

– Мені здається, що вона має своє обличчя. Я була на фестивалі російської драматургії в Москві «Любимовка», також можу проводити паралелі з французькою, англійською, німецькою, оскільки цікавилася цим. Українська драматургія видається мені химерною, такою, що створює своєрідні жанрові, стилістичні мутанти: паралельні світи, потойбіччя, фентезі, світ рослин чи тварин – така барокова химерна українська стихія. Але в той же час українська драматургія не співвідносить себе з вчорашнім і не в останню чергу тому, що у нас немає потужних авторитетів у цій галузі. Сучасний український драматург нині співвідносить себе зі світовою драматургією, а не з попередниками. Власне, оте покоління експериментальних режисерів в Україні виникло у зв’язку з новим прочитанням класики, а нове, яке приходить зараз, вже спростовує його новою альтернативою.

11.02.2005



Залишити відгук