Не звинувачуйте Люсі

Автор:   ‡   Дата: 16 лютого 2013   ‡   Рубрика: Огляди та Інтерв’ю, Репертуар   ‡  

Так закінчилося літоБуває, треба виждати, аби вляглися перші відчуття, щоб зрозуміти глибину і силу впливу явища, події, твору чи людини. І ось тобі з’являється певний шлейф, особливий ”післясмак”, що є визначальним. Який же залишила шлейф, чим зачепила душу нова постановка В’ячеслава Стасенка ”Так закінчилося літо…”?

 По-перше, у випадку з нею цілком спрацьовує згадане вище вичікування. Коли згаснуть якісь дрібниці, що кидаються в вічі під час перегляду, якраз і лишається головне. Тоді ти запитуєш себе: це що, банальна історія зради легковажною жінкою свого вкрай заклопотаного, наскрізь правильного чоловіка? Він гарний – бо усе в сім’ю, вона ж погана – бо не оцінила? Він – джентльмен, вона – повія?

”Після себе ми залишаємо або щастя, або руїну…” – звучить фраза в канві вистави. І чого більше? Навряд чи хтось наважиться стверджувати, що щастя. Воно – річ майже ефемерна, ювелірна, коштовна. А які ми в загальній своїй масі багатії, усім відомо.

У п’єсі Ярослава Стельмаха за романом Ірвіна Шоу ”Люсі Краун” ідеться тільки про одну нещасливу родину. Доки не трапився підготовлений роками випадок у вигляді молодого спокусника Джефа (його зіграв Юрій Доник), сім’я, чи скоріше Люсі, вдавала, що у них все добре. Респектабельна, заможна, ще молода родина із сином-підлітком дозволяла собі, серед іншого, літній відпочинок у красивих, романтичних місцях. І вдавала, що вельми тим задоволена.

Та, зрештою, сталося те, що мало статися між людей, де один уміє прикидатися майстерно, як він робить і все інше в житті, інша ж великої неправди не витримує. Звісно, зрадивши, Люсі не стає щасливою. То їй тільки здається. Бо яке може бути стовідсоткове щастя, коли мусиш його приховувати, коли воно крадене, не чесне?

Нам трактують вчинок Люсі як помилку. Вона перевернула життя сім’ї, зруйнувала родинне … вогнище. А якщо воно було лише намальоване на старому полотні?

Звісно, крах навіть вигаданого світу зазвичай виявляється болючим. Бо в ньому ж мешкають і інші людей, не причетні до закоханості одного персонажа у геть сторонню особистість. І стає шкода чоловіка, Олівера Крауна (Олексій Ткачук). Здається, тільки тепер він усвідомив, що любити – не означає просто заробляти гроші й бути бездоганним джентльменом. І боляче стає за сина, маленького нездорового Тоні. Падаючи, брили вигаданого щасливого сімейного вогнища найбільше ранили саме його.

Не можу не зробити відступ. За роль Тоні аплодую стоячи акторові Максиму Цедзінському. Він зіграв і підлітка, й дорослого сина Краунів. Страждання першого, напускний цинізм другого й велике любляче серце обох персонажів ним передано блискуче.

Зрештою, найбільшу жертву на алтар забороненого кохання принесла сама Люсі. Вона була свідома всього, що робить. Хіба що не уявляла, чим обернеться для неї відмова від сина. ”Він – мій ворог!” – вигукує мати, усвідомивши, що хлопчик, який на власні очі побачив її з коханцем, завжди нагадуватиме їй про її ”злочин”. Навіть виглядом своїм. Та не можна змушувати інших сплачувати ваші борги! Мусимо за все розраховуватися особисто.

Роль Люсі – чи не найважча у цій виставі. І глядач розуміє, чому режисер довірив її Олені Калініченко-Тетерук. Цій актрисі вдаються психологічно глибокі героїні, котрі (за Б. Пастернаком) вимагають ”не читки роли, а полной гибели всерьез”. Коли її Люсі говорила, зал неодноразово охоплювала дзвінка тиша. Здавалось, кожна людина, присутня на виставі, вслухалась в себе, шукала власні відповіді на слова Люсі. А коли Олівер, випивши трохи перед відправкою на фронт, з якого вже не вернеться, жорстоко бив колишню дружину ногами, зал здригався усім, єдиним, тілом від жорстокого болю.

”Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалося, не падавши, пройти?” – не запитує, а стверджує велика Ліна Костенко. Так, від того ніхто не застрахований. Просто падіння бувають різними. У Люсі воно виявилося трагічним…

 Валентина Храбуст



Залишити відгук