Найшляхетніший із обманів

Автор:   ‡   Дата: 4 квітня 2016   ‡   Рубрика: Преса   ‡  

Яких світлих, мажорних нот до завершальних актів тональності березня додав Міжнародний день театру! На них відгукнулося так багато сердець, налаштованих на той же лад, що і його величність Мельпомена. Так багато душ по-особливому чутливих, зачудованих і зачарованих, готових знову і знову розчинятися у цій великій і величній ілюзії, у витонченому й шляхетному обмані, яким і був, і залишається Театр!..

театр ім. П.К. Саксаганського

Кожен з нас, хто того дня переступив поріг Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П.К. Саксаганського, почувався, як перед власними іменинами. Трошки хвилювання, трошки ейфорії і море солодких передчуттів. Це, звісно, було дещо егоїстично, бо хай там що приємного лунало на адресу глядача, але квіти і власну любов публіка заслужено клала до ніг великому колективу саксаганців.

Вісімдесят два сезони наш театр живе й плекає світ високих, надтонких матерій котрі, однак, мають фантастичну здатність змінювати реальний, земний світ.

Цьогоріч організатори святкового заходу порадували шанувальників гарним сюрпризом: на початку вечора познайомили їх з повним складом театру. Під дружні оплески виходили на сцену (для цього таки малувату) і залишалися артисти драми, вокалісти, артисти балету, оркестру, режисери та їхні помічники, балетмейстери, хормейстери й концертмейстери, завтрупою, представники літературно-драматичної та музичної частин, завідувач художньо-постановочною частиною, звукорежисери, освітлювачі, інженери сцени, костюмери, реквізитори та гримери, художники-бутафори й декоратори, працівники швейного, столярного, транспортного цехів, господарської частини, пожежно-охоронної служби, гардероба та каси, адміністратори, представники відділу кадрів, заступники й помічник генерального директора й, нарешті, сам директор, художній керівник заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Усков. Його численні звання та відзнаки ведучий читав довго й натхненно. І, як згодом сказав В’ячеслав Валентинович, не для втіхи власного самолюбства, а щоб Біла Церква знала, наскільки держава і люди цінують здобутки театру. «Це все нагороди оцих трудоголіків», – розчулено показав рукою на колег керівник колективу.

театр ім. П.К. Саксаганського

Того дня В’ячеслав Усков відзначав ще одну чудову дату – 10-річчя свого директорства. Він згадав, як його рекомендував трупі міськии голова Геннадій Шуліпа. Сказав, що безмежно щасливий, адже став саксаганцем і очолює колектив  людей, які не мріють про театр, а щоденно його творять.

Саме за щоденну, але небуденну, одухотворену працю лунали на адресу саксаганців щирі слова захоплення і вдячності та були вручені відзнаки від поважних гостей: начальника управління культури, національностей та релігій Київської облдержадміністрації Ігоря Подолянця, міського голови Геннадія Дикого голови РДА Вадима Маршалка, голови адміністративної служби Білоцерківської єпархії УПЦ протоієрея Валерія Яблонського. На грані сльози пройшло нагородження ветеранів – за їхнє самовіддане служіння театру. Слово-відповідь промовив заслужений артист України, всіма любимий і шанований, як завжди, красивий і безмежно щедрий у своїй доброті до людей, колег Володимир Олександрович Рєпін. Він розповів історію про те, як до берега цього театру якось прибився маленький хлопчик, котрому долею судилося стати тут не просто своїм, а справжнім хранителем вогнища сценічного мистецтва, цієї іскорки від ватри великої культури людства. І ось тепер геть сивий, витончений актор і чоловік, обтяжений регаліями, відповідальністю і славою (той самий хлопчик, нині – В’ячеслав Усков) стояли перед глядачами і в спогадах своїх не соромилися сліз…

театр ім. П.К. Саксаганського

А далі, друзі, було кілька годин дійства, котре переказувати словами буде жалюгідним намаганням описати радість, глибоке хвилювання, політ вільної від скверни душі, щастя в усій його багатогранності! «Я і наплакалась, і насміялася», – зізналася мені подруга, коли стихли тривалі овації і дали завісу. То без сумніву – артисти,  яких ми чули й бачили під час святкового концерту, отримали від Бога поцілунок. Вони є більшим, ніж наша тиха чи бурхлива радість, наша гордість чи надія, – ці красиві й талановиті люди, без перебільшення, є національною цінністю. Особливо, наголошую, зараз, коли оголилося брудне лезо жорстокості світу, наглої смерті, огидної кровожерливості та ненаситності тиранів. Коли обман, перелицювавшись у правду, вбиває в нас все людське, навіть віру. Тільки не цей, що ми називаємо театром. Цей дає сили жити!

 

Валентина Храбуст (газета «Громадська думка»)



Залишити відгук