Її любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі…

Автор:   ‡   Дата: 23 червня 2016   ‡   Рубрика: Огляди та Інтерв’ю   ‡  

театр Саксаганського Оце і весь конфлікт. Завжди. Для всіх часів і народів. „Нерівня душ” –ось деталь у космосі стосунків жінки й чоловіка, в якій і ховається „диявол”… І йдеться навіть не про те, що ми примітивно скажемо, мовляв, он вона яка витончена, а він – нікчема. Йдеться про вселенську загадку – навіщо Бог дозволяє, аби між ними народилася любов?! А кому до снаги таку загадку розгадати? Відтак і мучиться оте кохання – кришталева вуглинка – між Марусею Чураївною і Грицем. Допоки не згасне. Так і не зайнявшись веселим, гарячим полум’ям, що здатне захистити двох від холоду і мороку небуття…

Здавалося б, усе в цій давній історії зрозуміло. Є Гриць – гарний парубок, закоханий в Марусю. Є Маруся – дівчина-легенда, в якої „й мука піде у пісні” і яку не можна зрадити, бо це все одно, що зрадить Батьківщину, – злочин. Бо чиста, світла – неземна. А ще є Хома. Негарний, багатий, нещасний. Він прагне будь-що, навіть ціною власної душі, отримати прихильність цієї особливої дівчини. Класичний „трикутник”. Через хворобливе бажання Хоми розгортається драма, в яку втягуються  багато людей. Вони страждають, плачуть, б’ються один об одного, як поранені птахи.

Дивишся на все це й хочеш вигукнути: „Люди, чому ви одне одного не чуєте? Чому навіть у закоханих залишаються „глухими” серця?” театр Саксаганського А потім ошелешено слухаєш, як важко гупає власне. Бо не тільки на сцені, де щойно через невміння розуміти іншого, не такого, як сам, а й у житті, ось в цьому залі, по цей бік вистави, щоразу гине почуття, яке могло б подарувати крила. Може, тому під час прем’єрного показу вистави „Нехай одразу двох не любить” так тихо було в глядацькій залі? І так здригались ми від грому-блискавки. Й хотіли затулити очі, коли Хома вкладає ножа в руку Потапа, аби той убив Гриця. І прагнули прикрити вуха, коли Маруся наївно захища Потапа перед Грицем, не розуміючи, що змія підозри й недовіри в душі коханого від того тільки дужче шаленіє…

Ця вистава – щось набагато більше, аніж постановка класичного сюжету, нехай і стилізована, не слово в слово за М. Старицьким. Нав’язливий біль супроводжує глядача впродовж усієї дії. Ти не можеш виборсатися з його лап. Надто філігранно створена режисером Миколою Яремківим ця естетична пастка. Тут грає все – не тільки актори-сагсаганці. Мають значення і звуки, й голоси, і тіні, й блискавиці, і оте не то гілля, не то коріння (наче в пеклі опиняєшся!). А жінка з ниткою в руках щоразу з’являється, як фатум, як невідворотна доля. Акцент приреченої любові не пом’якшують (скоріше, навпаки) енергетично потужні українські пісні. Це взагалі щось неймовірне! Від щирої автентики аж пальці тремтять – наче напився з холодного джерела. За це низький уклін творцям вистави!

театр Саксаганського Не покидає й відчуття, що режисерові й акторам вдавалося грати із часом. Десь він мчав, стрибав, дзвенів. А десь – завмирав і розтягувався, ніби навмисно стишував хід. Таке здавалося, приміром, коли на сцені вели діалоги двоє. Повільно, тихо, дивлячись один одному в очі. Чи це була зустріч Марусі й Хоми, чи Хоми й Потапа, чи Хоми й Степаниди, чи Марусі та Гриця. В усій цій містиці так відчувається щось параджанівське!

І слово про виконавців. Сергій Скляренко (Гриць) та Ірина Стасенко (Маруся) однаково закохують у себе й свою гру. Незалежно від того, що перевтілювалися в різних („нерівних” душами!) людей, їм вдалося нас переконати: дошкуляючи, навіть боляче ображаючи одне одного, їхні Маруся і Гриць люблять. Та не судилося такій любові довголіття. На жаль. Через те й не гніваємося на Хому, якого блискуче зіграв заслужений артист України Всеволод Шекіта. Він був підступним, хижим і… ніжним. Вони не вміють по-іншому, такі, як Хома, – послані дияволом істоти.

По-житейськи жаль персонажів, яких абсолютно органічно зіграли Валерій Войтов, Альона Фридинська, Зоя Полубєдова… Вони – то просто іграшки в чужих, злих руках.

театр Саксаганського Окремо респект – художникові Миколі Костюшку. Створений ним простір сцени можна вважати ще однією дійовою особою. Це як Київ у Булгакова. Важко собі уявити, що історія трагічного кохання і смерті двох красивих, молодих, достойних людей могла бути розказана в іншому інтер’єрі.

Наостанку радимо всім прихильникам театру, хто не встиг переглянути виставу в нинішньому сезоні, поставити галочку десь у записнику, аби із настанням нового зробити це обов’язково. І прийняти версію саксаганців, котрі стверджують: отруївши Гриця, Маруся далі жити не могла. Й на це немає ради.

Валентина Храбуст



Залишити відгук