Іван Григорович Калініченко – на сцені та за лаштунками

Автор:   ‡   Дата: 10 листопада 2010   ‡   Рубрика: Новини, Огляди та Інтерв’ю, Популярні огляди   ‡  

У 1986 році нагороджений орденом «За трудову відзнаку»
У 2009 році отримав почесне звання «Заслужений артист України»
Задіяний у виставах:
І.Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» – Кайдаш
Г. Квітка-Основ’яненко «Шельменко-денщик» – Опецьківський
М. Гоголь «Гравці» – Глов (старший)
Г. Горін «Поминальна молитва» – Тев’є
Г. Квітка-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» – Стецько
В. Міняйло «Посланець до живих» – Нірман
Н.Неждана «Химерна Месаліна» – Клавдій
В.Шекспір «Ромео і Джульєта» – священик
С. Васильченко «Перше кохання» – Савка
М. Ладо «Дуже проста історія»
Д. Урбан «Чарівна магія Паскаля» – Мартон
М. Бартенєв, А. Усачов «Новий рік навпаки» – Айболить


Напевно важко у нашому місті знайти людину, котра б не була знайома з творчістю Івана Григоровича Калініченка. Впродовж багатьох років роботи на сцені театру ім. Панаса Саксаганського він створив чимало ролей, котрі запам’яталися глядачу. Вони дуже різні, але завжди цікаві, неординарні, правдиві. Але все ж таки, є одна роль, котра є особливою. Вже хоча б тому, що актор зіграв її понад 1000 разів! Це Стецько зі «Сватання на Гончарівці». Скільки не передивляєшся цю виставу, щоразу полонить саме Стецько. Надзвичайно майстерно виконана роль! Втім, на щастя, Іван Калініченко не є актором однієї ролі. Його амплуа набагато ширше…
На сцені
5 листопада відбувся бенефіс актора Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П. К. Саксаганського, заслуженого артиста України Івана Григоровича Калініченка.
Нинішній рік для нього багатий на ювілеї. У червні Іван Григорович відзначив своє 60-річчя. А нещодавно виповнилося 35 років його творчої діяльності.
Тож 5 листопада друзі Івана Григоровича, колеги та палкі шанувальники його таланту мали змогу привітати ювіляра та побажати йому усіляких гараздів.
Глядацька зала театру ледь вмістила усіх охочих потрапити на бенефіс І. Калініченка. Навіть додаткові стільці довелося розставляти. Та й енергетика у залі панувала тепла, щира і невимушена. Адже зібралися тут близькі ювілярові люди та щирі глядачі.
Спочатку присутні було запропоновано ще раз подивитися виставу «Сватання на Гончарівці». Цього дня вистава гралася 1001-й раз!
А після закінчення вистави глядачі ще довго не відпускали акторів зі сцени, і в першу чергу – винуватця свята Івана Григоровича Калініченка. Його просто купали в оваціях, дарували оберемки квітів та посмішок.
А потому відбулася і офіційна церемонія привітання.
На сцену вийшов начальник міського відділу культури та туризму Іван Андрійович Михальченко. Він привітав ювіляра, побажав йому усіляких гараздів. А від імені міського голови вручив Івану Григоровичу відзнаку міського голови з нагрудним знаком «За заслуги перед містом».
Естафету привітань підхопили саксаганці. Спочатку вітання лунали з вуст заступника директора з художньо-постановочної частини Наталії Гаєвської. За дорученням генерального директора-художнього керівника Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П. К. Саксаганського В. Ускова вона вручила ювілярові подарунок та вітальну адресу.
А потому слово взяв актор театру, член профспілкового комітету Артем Бочек. Він також подарував Івану Григоровичу чимало теплих та щирих слів та вручив цінний подарунок.
До того ж, присутні у залі мали нагоду переглянути підбірку фото слайдів, на яких зображений Іван Калініченко під час виконання численних ролей.
Та й на цьому подарунки і сюрпризи не закінчилися. Від колективу театру шановному колезі презентували музичний подарунок. Для Івана Григоровича прозвучала його улюблена пісня «Белой акации гроздья душистые», красиво обрамлена у прекрасний художній номер за участю артистів театру.
Ще довго потому звучали бурхливі оплески і слова привітань на адресу улюбленого артиста – Івана Калініченка.
Тим часом ми поцікавилися думками глядачів.
Начальник відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради Іван Андрійович Михальченко:
– Я працюю на цій посаді 21-й рік. Саме стільки я знаю Івана Григоровича. І не перестаю захоплюватися його творчістю. Річ у тім, що сьогоднішня бенефісна вистава – це далеко не все з того, що він вміє Іван Калініченко. Мене, як глядача, завжди захоплює те, як він майстерно перевтілюється в ті образи, котрі йому треба відтворити на сцені. Його майстерність і професіоналізм надзвичайно потужні. Я його дуже поважаю не лише, як актора, але й як людину, громадянина Білої Церкви, і просто хорошого чоловіка. Іван Григорович – надзвичайно чудова, спокійна, виважена, мудра і прекрасна людина! Дай Боже йому здоров’я, щастя, радості, достатку і творчої наснаги!
Валентина Петрівна, пенсіонерка:
– Я дуже люблю наш театр. Відвідую його досить часто. І з творчістю Івана Григоровича Калініченка добре знайома. Я захоплююсь його талантом! А кращого Стецька, ніж у Калініченка, годі й шукати! Скільки вже разів я бачила «Сватання на Гончарівці», а все одно залюбки переглянула й сьогодні і отримала масу задоволення!
Ольга, студентка:
– Так вийшло, що я вперше сьогодні подивилася «Сватання на Гончарівці». Ото вже насміялася! Іван Григорович – просто неперевершений! Досі я бачила його гру у «Химерній Месаліні», у «Поминальній молитві». Мені здавалося, що він – драматичний актор. А виявляється, він такий різноплановий! Тепер хочу побачити ще й Кайдаша у його виконанні. Обов’язково завітаю на найближчу виставу.
Сергій Васильович, підприємець:
– Я досить зайнята людина. На жаль, не завжди вистачає часу на відпочинок і відвідування театру. Але я намагаюся прийти в театр, як тільки видається така нагода. Коли ж дізнався про бенефіс Івана Калініченка, відклав усі справи і прийшов. Хочу привітати Івана Григоровича з його ювілеями та побажати йому довгих років плідного творчого життя. Після важкого трудового дня, приходиш у театр і наповнюєшся такою позитивною енергетикою! Всю втому, як рукою знімає! А особливо, коли дивишся комедії за участю Івана Григоровича! Сьогодні дізнався, що «Сватання на Гончарівці» у нашому театрі вже 1001 раз зіграли. Я вражений! Чудова вистава і прекрасні актори!

За лаштунками
Напередодні бенефісу нам вдалося поспілкуватися з Іваном Григоровичем Калініченком. Розмова вийшла теплою і невимушеною. Варто сказати, що Іван Григорович у спілкуванні надзвичайно приязний, простий і щирий. Без жодного пафосу він розповідав про своє життя, про роботу у театрі, про життєві цінності.
Втім, йому слово.
Заслужений артист України Іван Григорович Калініченко:
– Народився я, страшно сказати, в середині минулого століття – 27 червня, 1950 року, на Дніпропетровщині, в селі Мала Михайлівка. Закінчив середню школу. Пішов працювати на завод слюсарем. Потім призвався в ряди Радянської Армії. Служити довелося в Німеччині. Після служби повернувся на завод. Згодом на заводі відкривався склоцех. Тож я, закінчивши у Дніпропетровську курси склодувів, працював склодувом, згодом був бригадиром.
Та захотілося моїй мамі, щоб я здобував освіту, бо ж вже три роки після армії працював на заводі. Від заводу тоді давали направлення у гірничий інститут у Дніпропетровську. Я погодився на вмовляння мами і вирішив спробувати, хоча, відверто кажучи,не лежала у мене душа до цієї справи. Зібрав я документи, пройшов співбесіду в інституті (точніше не відповів на поставлене мені запитання). Попереду були ще екзамени, але я не пішов їх складати, бо відчував, що це не моя призвання. Натомість я подав документи до Дніпропетровського державного театрального училища.
– А чому саме у театральне училище? Ви мали здібності до цього мистецтва?
– Я ще років з 4-ьох мав таку мрію. Колись у нас на стіні над ліжком висів великий чорний радіоприймач. Тоді була така передача «Театр біля мікрофона». Я часто слухав трансляцію вистав. Одного разу по радіо розповідали про котрогось із артистів і мене це зацікавило. Тоді я твердо вирішив: «Хочу бути артистом!» Відтоді я жодного разу не змінював свою мрію. Хлопці хотіли бути шоферами, військовими, космонавтами, а я – лише артистом.
У школі я брав участь у постановці інтермедій, сценок. Треба зізнатися, що у мене непогано виходило. Але у клубі я не виступав на сцені, бо соромився. Лише коли входив в образ, забував про все. Я й зараз, якщо б довелося вийти на сцену з промовою, то б заплутався у трьох словах. Зате, коли я граю роль і входжу в образ – інша справа. Тоді я й не помічаю, що в залі повно глядачів.
– Тож Ви були артистом у душі?
– Так. Мене ще в школі почали називати артистом. Директор школи, бувало заходить у клас (а він у нас математику викладав) і одразу ж: «Артист – до дошки!» Виходжу я, загадує він мені приклада розв’язати. А сам вже й домашнє завдання встиг перевірити, перепитати учнів, а я все стою біля того приклада: то напишу знак дорівнює, то зітру його. А далі цього й не рухаюся. «Що ж, артисте, сідай, – одиниця!». От так мені точні науки й не давалися. Напевно, лінощі заважали. Зате, коли мій син ходив до школи, довелося й мені математику вивчити. Бо ж перед тим, як його муштрувати, мусив я знати предмет. І так все легко було. Квадратне рівняння, дискримінант, дроби – все це для мене зараз просто дрібниці. Здавалося б, чому у школі не вчитися?…
– Отож, вирішили Ви стати професійним артистом?
– Так. Подав я документи на режисерське відділення театрального училища. І був цілком впевнений, що поступлю. Бо ж на попередніх турах помітив зацікавленість членів приймальної комісії. А коли я став студентом, то це було велике свято! Весь цех заводський виряджав «артиста» на навчання.
Через три роки я закінчив училище. Постало питання, куди йти на роботу. Одна з моїх сокурсниць підмовила нас їхати у Білу Церкву. Я й погодився. Тож коли нам роздали в училищі направлення на роботу, то виявилося, що я зарахований до Київського обласного музично-драматичного театру. Сокурсники заздрили, бо ж думали, що я працюватиму у Києві. Я й сам тоді не до ладу розумів, що це так називається театр у Білій Церкві. Ось так я у 1975 році приїхав у Білу Церкву, у театр ім. П. К. Саксаганського. У цьому місті я й досі живу, а у цьому театрі – й досі працюю.
– Як вам тоді працювалося на новому місці?
– Та добре працювалося. На той час тут працювати справжні метри сцени: заслужені артисти Дем’яненко, Щебатуріна, Скиба. У них я й навчався театральній майстерності.
– А першу свою виставу пам’ятаєте?
– Звичайно! Це була «Королева тюльпанів» Ю. Мокрієва, де я зіграв Петрика – хлопчика-хіміка з причудами. До речі, комісії, котрі переглядали цю виставу, щоразу мені висказували за роль Петрика. Мовляв, що це за Петрик такий? Не можу сказати. Що ця роль була надто вдалою.
Потому я довго грав у масовках. А перша робота, котра принесла мені успіх, була у виставі за твором Тобілевича «Наймичка», де я зіграв невелику роль Аблоката (адвоката). Після неї мені навіть пропонували грати у Київському театрі ім. І. Франка.
– І Ви не погодилися?
– Та ні, звичайно! Я звик до свого колективу і не хотів його міняти.
Згодом Казнадій Іван Васильович, заслужений діяч мистецтв, котрий був у нас головним режисером, ставив виставу О. Корнійчука «В степах України». У цій постановці я зіграв аж дві ролі: секретаря Редьку – молодого хлопця і старезного діда Остапа. Після першої ролі, я швиденько біг у гримерну і перевтілювався у діда. Це були наступні дві вдалі ролі. На той час мені не було ще й тридцяти.
– А коли ж таки вперше з’явився Стецько зі «Сватання на Гончарівці»?
– Вперше ця вистава у репертуарі театру з’явилася у 1982 році. Я одразу ж отримав роль Стецька, котрого граю до сьогодні.
– Пам’ятаєте, як це було?
– Звісно ж! Свого приміщення тоді наш театр не мав. І ми переважно гастролювали. Тож перед Новим роком, 27 грудня 1982 року, ми грали прем’єру «Сватання на Гончарівці» у Володарці. Відтоді й ведеться лік цій виставі.
– То це Ви рахуєте кількість зіграних «Сватань»?
– Так. Я колись завів собі спеціальний блокнотик, куди занотовую усі зіграні вистави. Ось і згодилося! Інші вистави якось швидко сходили зі сцени, а ось «Сватання на Гончарівці» залишилося й по цей день. Я й зараз продовжую рахувати. Ось наразі й тисячної вистави дочекалися!
– А не набрид Вам Стецько за стільки років?
– Ні, не набрид! Я навіть трохи скучаю за ним, якщо довго не йде ця вистава.
– 1000 разів вже йшла ця вистава у нашому театрі, а й досі інтерес до неї у глядача не згасає. На ваш погляд, у чому секрет «Сватання на Гончарівці»?
– Напевно, вдале поєднання кількох факторів: якісний авторський матеріал, режисерська майстерність і точне попадання на роль (підбір акторів). І певна річ, треба любити своїх героїв, як любимо їх ми.
– Окрім Стецька у Вас є ще й багато інших ролей. Всі вони – різні. А Вам особисто які образи ближчі до душі? Комедійні, драматичні, характерні?
– Дуже близька мені роль Тев’є з «Поминальної молитви». У ній є й драматизм, і комізм. Інколи хочеться чисто драматичної ролі (як то, Іван Непокритий з вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю»), чи комедійної (Стецько зі «Сватання на Гончарівці»).
– Тобто Ви – актор різноплановий і можете перевтілюватися у різні образи?
– Так! Я все можу!
– А щоб Ви хотіли б побажати нинішньому молодому поколінню акторів, котрі прийшли у театр?
– Працювати, працювати і працювати! Працювати над собою і бути вірними своїй професії. Лише так можна досягти успіху.
– Який Іван Калініченко у звичайному житті?
– Звичайний! Люблю порибалити, попорпатися у землі, відпочити на природі.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Чесність і відвертість.
– А що не сприймаєте?
– Брехню і підлабузництво. Я сам не вмію брехати і вважаю, що це не по-Божому.

Ось так по-простому, по-Божому живе цей чоловік на світі. Скромний, спокійний, виважений – у повсякденному житті; яскравий, талановитий, харизматичний – на сцені.
Прийміть же, шановний Іване Григоровичу, найщиріші вітання з нагоди вашого бенефісу та найтепліші побажання здоров’я, радості, достатку у Вашій родині та миру і злагоди у Вашій душі. Дай Боже Вам ще багато років плідної праці на сцені нашого театру на втіху Вам та радість глядачам!


Олена Ткаченко



Залишити відгук